Вагилевич Іван Миколайович

Іван Миколайович Вагилевич (псевдоніми: Вагилевич Далибор, Волк Заклика) народився 2 вересня 1811 року - помер 10 червня 1866 року.

Священик УГКЦ, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч. Один з авторів альманаху «Русалка Дністровая».

Життєпис

Народився у сім'ї пароха в селі Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області).

Початкова освіта — школа в Бучачі; потім — гімназія Станіславова. Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана в Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем іЯковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Івана Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він закінчив семінарію.

У 1846–1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Радехівського району). За даними Романа Горака, перший його запис в метричних книгах парафії — від 14 листопада 1846, останній — 23 серпня 1848. Сюди був скерований митрополичою консисторією за сприяння митрополита М. Левицького, перебував під наглядом графині Коморовської. Проживав у тому самому будинку, що М. Шашкевич.

Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угрупування української шляхти «Собор Руський» — «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Так він втратив підтримку своїх покровителів — князя Лева Сапіги та графа Мавриція Дідушицького — куратора бібліотеки Оссолінських, тепер — Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника НАН України, який наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 р. на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Іван Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862 року недовго працював перекладачем «Крайового виділу». Брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Короткий некролог був надрукований в газеті «Слово». Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, надписом українською мовою проте існують твердження, що ця могила не автентична. Зокрема, Роман Горак стверджував про його встановлення як символічного у 1987 році неподалік могил М. Шашкевича, І. Франка.

Іменини: 
Додати новий коментар

вхід через Google чи Facebook